Просування військових на фронті залежить від бойових саперів. Саме вони ідуть попереду та прокладають безпечний шлях для розвідки й контрнаступальних дій. Про особливості роботи в інженерних військах, чим вона відрізняється від праці саперів служби порятунку – Суспільному розповів головний сержант взводу Андрій Жолонко на псевдо "Інженер".

Чоловік стояв на захисті України із 2014 року. У березні 2022 року, виконуючи бойове завдання під Миколаєвом, втратив дві ноги та отримав травму руки. Однак говорить: якби мав можливість повернути час назад, вчинив би так само, адже від цього залежало майбутнє побратимів. 11 травня Андрій Жолонко відсвяткував свій 50-літній ювілей.

Про особливості роботи військових саперів

Чоловік мешкає на Вінниччині, в селищі Слобода Ходацького старостинського округу. Розповідає, що у цивільному житті працював наладником швейних машин на вінницькому підприємстві УТОГ, згодом – охоронцем у службі безпеки. Із початком АТО прийняв рішення стати добровольцем.

Ті, хто ідуть попереду: військовий сапер із Вінниччини розповів про особливості роботи в інженерних військах

"Не міг дивитися, як гинуть молоді хлопці. Самому тоді було близько 40 років. Можливо, відіграло роль і те, що покійний батько теж був військовим. Тож я пішов добровольцем. Направили у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила. І після двотижневих курсів підготовки поїхав на Схід. Так потрапив на 29 блокпост, де й отримав перший бойовий досвід. Із 2016 року змінив місце служби, служив у 59-тій окремій мотопіхотній бригаді", – розповідає Андрій Жолонко .

"Для заміновуванням і знешкодженням вибухівки необхідний спеціальний допуск"

Строкову службу чоловік проходив у інженерно-саперних військах. За роки служби неодноразово навчався у військових спеціалістів НАТО, у тому числі з Канади та Британії. Став сапером.

"Спочатку проходив навчання у 2016-му році. Тоді отримав перший рівень допуску. Це дозвіл вийти на мінне поле і визначити вибуховий то пристрій чи ні. Але права його встановити чи зняти немає. У 2020 році пройшов навчання вдруге та отримав другий рівень. Це означає допуск до замінування і розмінування. Тобто уже можна підійти, визначити, що це за предмет – вибухівка чи ні, й уже є допуск, щоб його зняти. Так само зі встановленням".

"Військові сапери працюють на передовій, сапери ДСНС – в тилу"

"Військові сапери працюють на передовій, часто під обстрілами. Роблять проходи у мінних полях як у своїх, так і у противника. Це необхідно для того, щоб пройшла розвідка чи, наприклад, коли відбувається контрнаступ. Роблять "стежки", щоб побратими могли пройти. А ДСНС розміновують в тилу. У них є спеціальна метрова планочка. Вони її ставлять, роблять макет території, яку мають розміновувати і починають стригти траву, прощупувати, перевіряти металошукачем.

Територію 10 на 20 метрів сапери служби порятунку можуть розміновувати два чи три дні. У військових саперів цього немає. У нас є буквально година, максимум півтори, щоб зробити ту ж саму роботу, визначити, який це тип міни, чи можна її зняти, чи необхідно знищити на місці".

"Сапери завжди працюють під прикриттям"

"Під Маріуполем були. Там є село Павлопіль. Потрібно було замінувати один прохід, щоб ворог не міг пройти до наших позицій. Ми із покійним побратимом Сергієм Чеховським почали робити керовані мінні протипіхотні поля: він розтягує проводи, а я виставляю та підключаю міни. Тут чую – він гукає: "Інженер!". Запитую, що сталося. Говорить: "Іди сюди, щось покажу". А там вороги за 250-300 метрів. А ми із ним удвох, як блоха на кліщі – відкриті.

Кажу до нього, щоб спускався, я закінчу і теж втечу. Вони, можливо, нас і побачили, але знали, яке маємо прикриття. Тому що коли працюємо, завжди є прикриття. В основному це роблять свої ж. Вони залягають по боках. Якщо брати по рівню моря, то ми на пару метрів розташовані нижче за тих, хто нас прикриває. І вони зазвичай працюють із крупно-каліберними кулеметами, щоб надійно. Бо навіть якщо взяти із 2014 року, то сапери, як ті мамонти, уже в Червону книгу треба вносити".

"За один підхід доводилося носити вісім протитанкових мін, це близько 36 кілограмів".

"Бувало таке, що від командира підрозділу отримував "бубни". Він казав: "Ти колись навчишся згинатися?". Я ж відповідав: "Хай вони згинаються, бо я на своїй землі". Працювати доводилося по-різному, іноді й поповзом. Але, наприклад, протитанкова міна, яка важить від 8 до 9 кілограмів (буває комплектація і 10 кілограмів), а я їх не беру одну, а від чотирьох до восьми штук: в руки, на плечі, ще й на шиї бувало носив.

Вісім таких мін – це близько 36 кілограмів. Як їх можна рачки перенести? Тому ходили в повний ріст не лише я, а й мій побратим Сергій Чеховський. Із нас усі дивувалися. Ми йдемо з мінами, а ті, хто нас прикривають, крутять пальцем біля голови. Але роботу, яку мали зробити за цілий день, робили за три години, адже набирали максимальну кількість мін. Дві-три людини стоять і викладають їх по полю, а інші їм їх підносять.

Щодо кількості виставлених мін, усе залежить від наявності мін і залучених людей. Якщо протипіхотних, то ставили не більше 10-12 штук в керованому вигляді. Якщо протитанкові, то з підрозділом 30-40 людей можна виставити і біля 500 в день".

"Найважче працювати навесні й улітку у посадках"

"Сапери працюють або рано або пізно ввечері. Зранку вороги ще не проснулися, ще сонні, а ввечері уже готуються до відбою. Дуже добре, коли туман, чи похмура погода.

В основному працював у лісостепу. Але найважче працювати навесні і влітку у посадках, тому що через зелень не видно розтяжок. У полях важко працювати через велику кількість мін: у 2014-2015 роках їх клали скрізь, де лише можна. Був випадок, коли командир говорить, що потрібно зробити стоянку для бойової машини піхоти у посадці. Заглянувши туди, зрозумів, що не полізу, бо все заросло. Побачив проводи так, що павуки відпочивають. Кажу танкістам, що там, скоріше за все, пару гранат висить, можете задом заїхати, щоб вони розірвалися. Хлопці заїхали, спрацювали 8 розтяжок. Так і зробити прохід".

"Серед інженерів ніхто ніколи не наказує виконувати роботу"

"Якщо немає бажання сьогодні іти в поле, тебе ніхто не може змусити, бо може бути біда. Якщо сьогодні не впевнений в собі, теж не виходиш на роботу. У мене було таке під Маріуполем. Я підхожу до командира, кажу: "Вибач, але сьогодні руки трусяться". Якщо є чуття, що щось може трапитися, ніхто нікого не змушує. У такому випадку просто стаєш і прикриваєш хлопців.

Після замінування чи розмінування завжди знімав стрес за допомогою побуту: щось випрати, наколоти дров, прибрати в бліндажі, навіть ставав копати траншеї. Просто, щоб відволіктися від цієї роботи".

"Серед саперів кажуть, що сапер помиляється лише тричі. Я свій ліміт уже вичерпав"

"Люди стільки способів винайшли для того, щоб знищити самих себе. Є міни, що на метал реагують. А у нас бронежилети, у військових, із металу. Будеш просто проходити, вона стоятиме за 20-30 метрів замаскована, і ти її не побачиш. Бо будь-яка міна ставиться і маскується так, що її не видно. Є міни, які спрацьовують на рух техніки, але їх також можна виставити так, що спрацюють і на рух людини, там стоїть чуттєвий датчик. Є міни із самоліквідаторем. Ці, на яких підірвалися ми із побратимом, взагалі універсальні: вони протипіхотні осколкові і в той же час можуть пропалити броню техніки. Два в одному.

Завжди кажу своїм хлопцям: "Ось протитанкова міна, ви у неї голову бачите?". "Ні". "Я теж не бачу і не знаю, що у неї в голові, бо її немає". Є приказка в народі, що сапер помиляється раз. А серед самих саперів, що сапер помиляється тричі: перший – коли родиться, другий – коли стає сапером, і третій – коли підривається. Я свій ліміт уже вичерпав. Перший дзвіночок був, коли впіймали з покійним другом по осколку від гранати. Тоді були легкі поранення. Гілочка десь здвинулася на міліметр і збоку розірвалася граната. Ми встигли відбігти, але тоді піймав два осколки під коліно.

12 днів пролежали в госпіталі, місяць вдома і повернулися далі. Із 2014 року практично постійно на фронті з невеликими перервами".

Про поранення

У березні 2022 року, виконуючи бойове завдання під Миколаєвом, Андрій Жолонко втратив дві ноги та отримав травму руки. А його побратим Сергій Чеховський на псевдо "Скорохід", із яким працювали у парі, загинув.

"24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, був на злагоджені у Кам'янці-Подільському. Нас навчали натівські фахівці. Ми дуже рвалися назад на передову. Але нас ще не відпускали. Вийшло так, що 4 березня потрапили під Миколаїв, а 5 березня вони закидали позиції нашого батальйону касетними мінами, і я потрапив на розмінування.

Я знав, що міни такого типу не можна чіпати. Але що у мене, що у покійного побратима Сергія просто не було виходу. Хлопці понад 5 годин сиділи у траншеї: зміна не могла зайти, а вони не могли вийти. Ми могли під'їхати, подивитися і сказати, мовляв, "Вибачайте, це касетні міни, ми не маємо права". Але вирішили працювати на свій страх та ризик".

"Вижив, бо від високої температури "запаяло" усі кровоносні судини".

"Нас було 5 людей. Ми розбилися на дві групи. Працювали на одній позиції, але з різних боків. Я розміновував разом із Сергієм удвох, так як були найбільш досвідчені. Уже розчистили позиції та підходи до позиції. Є вислів "куля-дура", точно так само й осколок: буде проходити військовий, в міні спрацює самоліквідатор, і осколок може збоку зайти, де тіло не захищене. Тож взялися також розчищати приватний сектор. У цей час сталося самоліквідування міни: вона розірвалася.

У Сергія осколок ввійшов через тазостегновий суглоб і зупинився у серці. Він помер у мене на руках. Я ж у той момент взагалі ні про

Джерело