Анна приїхала до Запоріжжя з Донецька зі своїми дітьми. Зараз жінка працює на мобільній кухні у логістичному хабі. Задля цього їй довелося пройти курси перекваліфікації, адже в мирному житті вона працювала в банківській сфері.

Про спогади, як окупанти захоплювали Донецьк, втечу з окупації та евакуацію до Запоріжжя Анна розповіла кореспондентам Суспільного у подкасті "Моя історія війни".

Анна розповідає, її особиста зустріч з війною почалася в березні 2014 року. Тоді окупанти заїжджали на територію України вночі, щоб їх ніхто не бачив і не чув. А вже у травні 2014 року дівчина вперше побачила тих самих "зелених чоловічків". До слова, саме тоді у Донецьку готувалися до виборів, Анна працювала в одному з виборчих штабів:

"Вони увірвалися в наш штаб і винесли все, що було: документи, техніку, а нас вивели на вулицю, де вже було +30 градусів, і ми сиділи під автоматами біля 8 годин. Потім нам почали дзвонити з домівок людей, які були у штабі, і розповідати, що почалися викрадення".

Анна каже, серед викрадених був і власник приміщення, в якому розміщувався штаб:

"Кудись вивезли і його не було 2-3 місяці. Ніхто не знав, що з ним, де він знаходиться, чи живий. Нашого керівника штабу, молодий хлопчик, років 23, його тиждень катували, а потім викинули з мішком на голові біля його будинку. До мене приходили окупанти на роботу та вимагали, щоб я їхала з ними до комендатури. Я, звісно, відмовлялася".

Тоді, каже переселенка, окупанти викрадали людей заради викупу. Тримали їх місяцями в полоні, аби отримати викуп чи вимагали переписати рухоме та нерухоме майно:

"У нас хлопчина працював на металобрухті й у нього була прописка із західної частини країни. Вони його заарештували і катували тільки за прописку, тільки через те, що він був з заходу України".

Молодший брат Анни закінчив Донецький військовий ліцей і працював у воєнізованій охороні в Енергодарі, а потім у Києві. Коли почалися воєнні дії у Луганську, після чергового ракетного обстрілу, він з другом поїхали забрати в безпечне місце дядька, якому був потрібний догляд:

"Коли вони приїхали, окупанти одразу на залізничному вокзалі заарештували їх. Через багатьох знайомих та купу дзвінків ми змогли добитися, щоб їх внесли до списку полонених на обмін. Але нам сказали чітко, якщо вони там залишаться, їм інкримінують "допомогу українській армії", а це стаття для розстрілу, одним словом, смерть".

Через три місяці щоденних ообивань порогів кабінетів самопроголошеної влади Луганська, матерям хлопців вдалося їх визволити, згадує жінка:

"Тільки ж витягнули не здорових, мужніх хлопців, якими вони були до полону, а "м'ясо". Хлопці були фіолетові від синців, внутрішні органи відбиті. Вони розказували, що вдень їх лікували, а вночі цілеспрямовано забивали до смерті. Дуже багато часу знадобилося, аби реанімувати їх фізично, а ось морально вони ще не оговталися".

Анна згадує, одного дня на роботі запропонували виїхати до Києва та продовжувати працювати у банку. Постав вибір: їхати чи лишатися у місті, де тривають вже активні бойові дії. Дівчина вирішила, що треба їхати та рятувати дітей:

"Ми їхали під обстрілами: спочатку на Дружківку, а потім потягом до Києва. Звісно, поки їхали по окупованій території, на кожному блокпості були постійні перевірки. Це був жах. У Києві я попрацювала і перевелася до Енергодара. І ось знову, вже вдруге довелося виїхати".

Жінка каже, при переїзді у 2014 році найважче було старшій дитині. Хлопчик проходив реабілітацію після цього протягом року:

"Він не міг забути ті звуки, тому що 1,5 місяці сиділи в підвалах. Я ніколи раніше не бачила, щоб люди зносили ліжка, холодильники у підвал, де бігають пацюки. Я ніколи не бачила у магазинах порожніх полиць, де лежала якась дрібнесенька картопля, яку курям дають. І таку картоплю я міняла на гелі для душу, шампуні".

Зараз, каже Анна, діти вже розуміють, що під час тривоги всім потрібно бігти в коридор і не виходити до відбою. Батьки жінки досі залишаються в окупації:

"Вже багато років вони там, в окупації. Окупанти відключили мобільний зв'язок, тому тримаємо зв'язок тільки через інтернет. Батьки розповідають, що ніхто не хоче бачити окупантів, але ті, хто там лишився мають мовчати, заради свого життя. Ті, хто мали на той момент можливість виїхати, поїхали та, звісно, переважно літні люди лишилися".

"Ніхто не пробачить Росії її звірства. Ніхто не пробачить Росії окуповані території, наших людей, над якими вони знущаються. Все буде, треба почекати та вірити".

Читайте також

"Така гордість була за своє місто". Жителька Енергодара розповіла про опір місцевих у перші тижні окупації

Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber.

Джерело